Одного разу, кілька років тому, моя подруга, стоячи зі мною в метро, розповідала про те, з якою несправедливістю в садочку стикається її син, який не розумів, чому до дівчаток і хлопчиків різне ставлення й різні вимоги у вихователів. Тоді я не змогла відчути її біль і подумала: «Ну, таке життя, йому доведеться прийняти правила гри в цьому світі», а вона мені сказала:

«Якщо в тебе колись буде син, ти мене зрозумієш».

Тепер я розумію, про що вона говорила.

Насправді вона торкнулася теми, яка досить часто підіймається в суспільстві, але рідко — зі зрілої, здорової точки зору: різниця у вихованні дівчаток і хлопчиків. Це не головна тема цієї статті, але я хочу почати саме з неї.

Дівчат набагато частіше виховують ніжними, чутливими, навчають, що їхнє тіло — храм, пояснюють що вони мають робити, аби себе захистити; їм дозволяють плакати, вони можуть сказати, що їм боляче, вони можуть поскаржитися й частіше мають дозвіл звертатися за допомогою. Такі речі часто є частиною культури, в якій виростає дівчинка, і про них навіть не задумуються.
А от із хлопчиком усе навпаки: він мусить бути сильним, витривалим, не скиглити, не плакати, «нюні не розпускати», справлятися зі своїми проблемами сам і все в такому дусі.

Але що є коренем цієї причини? Чому дівчаткам можна те, що хлопчикам — ні? Чим хлопчики відрізняються від дівчаток? Чому дівчинка може поплакати — і її заспокоять, а хлопчика — ні? У нього що, вбудована функція самостійно справлятися зі своїми почуттями? Чому «чоловіки не плачуть»? А куди дівається їхній біль? Чому з ним ніхто не хоче мати справу? Чому з жіночим болем можна зіткнутися, а з чоловічим — ні?

Тема, до якої мені сьогодні хотілося б торкнутися, — насильство над чоловіками та його табуйованість.

Ми всі знаємо про центри підтримки жінок, які опинилися в кризових ситуаціях, для жінок — жертв насильства; гінекологи можуть перевірити й зафіксувати факт зґвалтування жінки. Жіноче страждання легше впізнається і отримує інституційний відгук. Її підтримують, їй допомагають, її рятують. Суспільство готове бачити жінку пасивною, пригніченою, жертвенною, хворою, нещасною, у сльозах, зґвалтованою, побитою. Воно готове простягнути їй руку.
А як щодо чоловіків? Ви зустрічали центр підтримки чоловіків у тяжких ситуаціях? Ви чули історії зґвалтованих чоловіків? Вони що, не піддаються насильству, не бувають зґвалтованими? Чи вони якось інакше влаштовані — і на цьому все? Диво таке, правда?

Якщо жінка не отримувала в дитинстві підтримки від батьків, то, потрапивши в складну ситуацію, вона може спертися на суспільство. А чи може чоловік? Чи створює суспільство простір для легалізації чоловічого болю?

Куди піде чоловік, над яким, наприклад, удома знущається дружина? Ну от у нього була така мама, і він таку ж дружину собі знайшов, не вміє людина інакше будувати стосунки — і знову й знову потрапляє в коло пекла. Усередині в нього немає дозволу на те, що він може з кимось про це говорити, з кимось осмислювати свій вибір і свої муки, знущання, з якими стикається. Він із великою ймовірністю не поділиться своїм болем навіть із другом і до кінця життя залишатиметься у безперервному пеклі.

Або ще складніше — чоловіка зґвалтували. Так, таке буває. І буває набагато частіше, ніж вам може здаватися. І не тільки чоловік може зґвалтувати іншого чоловіка. Куди цій людині йти, підкажіть?
Безперечно, акти насильства над чоловіками з боку жінок юридично існують, але рідко доходять до заяви чи розслідування. Так, у законі формулювання є, але на практиці воно майже відсутнє. Чоловіки, що опинилися в такій ситуації, украй рідко кудись звертаються. Вони ховають цей досвід у собі, але це їх сильно руйнує…

Думаю, багато хто може не розуміти, як жінка може зґвалтувати чоловіка. А я вам розповім.

Приклад, узятий нізвідки, уламки чиїхось історій.

Уявіть собі: молодий хлопець дружить із дівчатами. Вони зібралися в квартирі провести час разом — і раптом він помічає, що дівчата проявляють до нього надмірну увагу, потім стають ще наполегливішими й намагаються схилити його до сексуального акту. А він цього не хоче, йому неприємно, а просто взяти й піти — не може: на нього насідають, ним маніпулюють, погрожують висміяти. Він хоче піти, але страх бути висміяним, «імпотентом» у їхніх очах — сильніший. Маніпуляції сипляться: «Я що, тобі не подобаюся?» або шантаж: не випускають із квартири, замикають двері на ключ і ховають його, погрожують помститися чи зруйнувати репутацію (а то й подати заяву, що це він нібито намагався зґвалтувати).

Хлопець опиняється в пастці, де в нього вже немає своєї волі, і йому залишається піддатися маніпуляції, аби не осоромитися (або щоб уникнути ще чогось, до чого він був чутливий і що використали проти нього). Іноді загроза почуття сорому стає страшнішою за саме зґвалтування, але після зґвалтування сором усе одно наздожене.

Тут ще варто окремо зазначити: ерекція / фізіологічна реакція ≠ згода. Багато жінок можуть цього не розуміти, але організм чоловіка не працює за чітким наказом свідомості, і реакція може бути на дії іншої людини — всупереч його волі.

А що відбувається потім? Дехто з чоловіків скаже, що це круто й офігенно, що вони мріяли б, аби з ними трапилася така історія. Про жінку так не сказали б. А про чоловіка — скажуть. Чому чоловік може зґвалтувати жінку, а жінка чоловіка — ні? Хоча фалічних, маніпулятивних, жорстоких жінок, які хочуть використати чоловіка, принизити його, знищити, покарати, дуже й дуже багато.

А хтось поцікавився б, що відчував цей хлопець під час зґвалтування? З чим він потім зіткнувся? Куди йому йти? Він зробив те, чого не хотів. Він захлинається в жаху, у соромі й самотності. Він сумнівається в тому, ким він є тепер. Чи він все ще чоловік (бо чоловіка ж не можуть зґвалтувати!)? Як тепер узагалі будувати стосунки? Як довіряти іншим? Серйозно, подумайте про це, поставте себе на його місце. Він упевнений, що його слова не сприймуть серйозно, що над ним посміються. І він частково правий.

Ви чули, щоб жінок саджали у в’язницю за зґвалтування чоловіків? Так, у законі формулювання є, але в практиці воно майже відсутнє. Він абсолютно беззахисний у такій ситуації.

Навіть узяти найважливіше — психотерапевта. Чи готовий психотерапевт до такої історії? До історії, настільки табуйованої в суспільстві, історій, про які не говорять, але через які люди живуть у пеклі: у наркотичній залежності, у депресії, алкоголізмі, саморуйнуванні, страшній самотності, емоційних зривів і насильстві. Навіть спеціаліст може потрапити в пастку стереотипів. Саме тому так важливо вміти йти й дивитися туди, де постійно була й є системна сліпота.

Я вже мовчу про зґвалтування гомосексуального чоловіка. Для суспільства це не просто табу, це потрійне стирання: його немає в розмові, немає в статистиці, немає у визнанні. Невидимість, помножена на невидимість.

Чоловіки насильству піддаються не менше за жінок, але воно безмовне. Ми навчилися бачити й визнавати біль жінок і дітей, але ми сліпі й глухі до болю чоловіків. А їхній крик — беззвучний. Так, я стикалася з цим у роботі. І щоразу це як стояти на краю безодні — разом із людиною, яка вперше наважується говорити.

Окремо хотілося б сказати про ситуацію в країні з точки зору війни. Війна сприяє тому, що суспільство трохи більше легалізує біль чоловіків, але їм усе одно дуже й дуже важко про це говорити. Якось від військового я отримала повідомлення приблизно такого змісту:
«Мені погано, до кого мені звернутися? Тільки не треба мені психолога, я не хочу чути, що все буде добре. Мені потрібні пігулки».

Пам’ятаю, як я майже до крові прикусила губу… Напевно від відчаю й безпорадності — і його, і своєї.

Чоловіки, чий біль ніколи й ніким не був почутий, побачений, названий і прийнятий, просто не вірять, що може існувати хтось, хто готовий із цим зіткнутися й бути поруч. Тим паче з таким рівнем стигм у суспільстві.